КІЛЬКА РАНКОВИХ ДУМОК ЩОДО «ВЕЧІРНЬОГО ТАНГО» ПЕТРА АНТОНЕНКА.
Що ж, Петро Якович залишається вірним собі – він складається з невгамовної працьовитості, вміння бачити все і всіх, відділяти зерно від полови. І різноманітних, таких неочікуваних, шляхетних жестів. Один з них – переслати свою, нещодавно видану книгу «Вечірнє танго» колезі (читай, мені), яка не спромоглася, не змогла прийти на її презентацію.
У мене є поезія та проза автора минулих років, але нова книга – це завжди цікаво, бо там неодмінно відшукаєш щось зовсім нове для себе.
Газетярська і письменницька творчість Петра Антоненка – це, безумовно, дві різних іпостасі. Він блискучий журналіст і креативний редактор. В останні роки заснував та видає на теренах області прекрасні газети – «Світ-інфо» та літературно-мистецьку «Струна».
Має гарний журналістський досвід, справжній Метр аналітики суспільно-політичних подій сьогодення і минулого. В ньому не має поблажливості. Він «не зачісаний» і «не залакований» (таким був завжди), як деякі інші, зручні та слухняні, «працівники пера».
Про все, що заважає Україні вільно дихати й процвітати, він пише непримиримо, чесно, пише з болем. І так багато робить для збереження української культури, поважаючи культуру інших країн!
Мені подобається ще й те, що в його публіцистичних матеріалах вистачає здорового скептицизму і віртуозної іронії.
Він – різний, завжди різний. І зовсім інший в своїй поезії та прозі.
Тут він (вірніше – ліричний герой його творів) кохає, або ж — прощається з любов*ю. Сумнівається, згадує, дякує.
«Не спокушай мене, любов…», але ж – так не вийде, він спокушається і буде спокушатися. І так буде завжди, бо в цьому божевільному світі тільки ці три слова «я тебе люблю…» тримають людину на плаву, рятують від безодні…Здається мені, що саме ця тема – тема любові – і визначає, в цілому, всю творчість Петра Яковича.
В його текстах така гарна й органічна українська мова — він народився з нею або ж – викристалізував, «настояв» в душі за роки навчання, життєвого досвіду, постійної самоосвіти. «Настояв», як гарне вино.
Мова творів пана Петра нагадала мені мову прози відомого білоруського письменника Володимира Короткевича, його «Чорний замок Ольшанський», «Дике полювання короля Стаха»…Все гармонійно, кожне слово на своєму місці, і в ньому є своя краса і ясність, повнота та закінченість. Кожне слово – самодостатнє.
Прозове та поетичне письмо Петра Антоненка наповнене лексичними цікавинками, своїм, впізнаваним, стилем, глибокими філософськими роздумами, ретроспективними подіями, паралелями та асоціаціями з темами класиків світової літератури. А ще — гарним знанням життя. Життя різного – сільського, провінційного, столичного.
Він не приймає «новомодної» сучасної літератури, в якій, на жаль, інколи зустрічаються досить брутальні та примітивні молоді автори, і він пише про це в «Танго…». Як і раніше, він багато читає і перечитує. Серед його друзів – Цвейг, Ремарк, Андре Моруа, Моем, Екзюпері, Бунін, Маркес, Ліна Костенко, Винниченко…Кожен з них «стоїть» у нього на окремий поличці і про твори кожного він має свою думку, яка інколи не співпадає з загальноприйнятою. Петра Яковича не примусиш йти в загальній колоні, у нього завжди свій шлях, далекий від того, по якому іде натовп.
Мене здивувала та порадувала і п'єса, бо не кожен з колег відважиться попробувати себе в такому непростому жанрі.
Окремі тексти, навіть сюжетні, містять сокровенні роздуми про сенс буття, про самотність людини і швидкоплинність життя. Є в книзі і щоденникові записи, вони приваблюють своїми сповідальністю, щирістю та мудрістю. А його бардівські пісні ніжні та сповнені печалі. Як і має бути.
Він – старомодний в гарному сенсі цього слова, тому для нього так багато значать Україна та воля, кохання і честь. Тому він пише пісні та співає їх під гітару, вміє бути шляхетним з жінками різного віку. Тому він із задоволенням працює у власному саду і неймовірно пишається ним. Слухає гарну музику і переглядає старі кінострічки.
Невиправний, «махровий» романтик, «останній з могікан». Приємно, що він не постарів душею, залишився таким молодим, як у свої студентські роки чи під час роботи в своїй першій районній газеті. Його «молоді» вірші хвилюють наші душі, і ми не помічаємо й свого віку.
Дякую йому за велику любов до Польщі, теплоту до Перемишля (тут, певно, є якась особлива таємниця, та – хай буде!). За любов до Білорусі,до білоруської мови – мені, тій, що народилася і виросла в Західній Білорусі, це особливо приємно і цінно.
Шановний Петре Яковичу! Дякую Вам за надіслані газети та «Вечірнє танго»! І за віру в те, що «хоч раз в житті усе ще буде…»
Лілія Бондаревич-Черненко, м.Прилуки
На світлині – Петро Антоненко в Прилуках (у нас його люблять) на презентації своєї нової книги.
